Протягом усієї історії український народ не мав іншої інституції, яка 6 справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури, ніж Києво-Могилянська академія. Впродовж віків вона була виразником і носієм традиційних рис духовності українського народу, могутнім чинником формування його самосвідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру і національну свободу. Для українців вона завжди буде національною святинею, не меншою, ніж Падуя чи Болонья для італійців, Оксфорд — для англійців, Сорбонна — для французів, Карловий університет — для чехів, Ягеллонський — для поляків. Саме завдяки Києво-Могилянській Академії українське Відродження набуло рис захисту вітчизняних духовних здобутків: мови, традицій, звичаїв, віри, шлях до якого простягся через освіту — відкриття шкіл і друкарень, підготовку вчителів, підтримку письменників, поширення знань, зміцнення авторитету Православної церкви, її реформування.

Письменник, поет, драматург, публіцист і науковець Іван Франко не був професійним філософом, спеціально і тільки філософією він не займався, не був професором філософії вищого навчального закладу, але його філософські твори, які, зрештою, мають науково-просвітницьку спрямованість, дуже яскраво відображають українську філософську парадигму, у якій досить легко поєднується «голова» і «серце», розум і почуття, постійне невдоволення наявним, постійні сумніви, питання, пошук, розум і віра. Щільний зв’язок філософії з літературною діяльністю, достатньо своєрідне уявлення і пропагування ідей філософського раціоналізму, світоглядні орієнтири на філософський матеріалізм, критичний реалізм, просвітительський гуманізм — всі це окремі ланки філософських поглядів Івана Франко вдалося зібрати у 45-ому томі філософських праць письменника, який став складовою частиною 50 томного зібрання його творів.

Дослідження, яке продовжує та розвиває монографію Н. Яковенко — «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст> (1993), присвячено аналізові різних аспектів історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. З антропологічної перспективи авторка реконструює внутрішню та суб'єктивну історію ранньомодерного українського шляхтича (меншою мірою — козака), форми його самоусвідомлення, погляди на довколишній світ, стереотипи уявлень і спроби творити на їхній підставі квазіідеологію. Одинадцять статей, уміщених у чотирьох розділах книжки («Територія уявлень і стереотипів», «Війни реальні / війни в уяві», «Від уявлених вартостей до ідей», «Довге життя ідей та стереотипів»), написано протягом останнього десятиліття і спеціально для цього видання суттєво змодифіковано, розширено й доповнено новою бібліографічною інформацією.