Книга написана на концептуально новій основі. Це перший підруч­ник з усної народної творчості, виданий у роки незалежності Украї­ни. У ньому широко представлено різножанровий фактичний матері­ал, використано вагомі здобутки вітчизняних та зарубіжних дослід­ників. У підручнику висвітлюються розвиток народної творчості від витоків до сучасності, особливості побутування текстів за певних істо­ричних умов. Запропоновано нову періодизацію фольклору та класи­фікацію жанрів з урахуванням сучасних досліджень історії, етно­психології, культурології, міфології. Кожне явище народної творчості розглядається у його зв’язку з художньою літературою.
Підручник орієнтований на студентів філологічних, народознав­чих, культурологічних та інших гуманітарних спеціальностей, а також магістрантів, аспірантів та фахівців, які цікавляться українською куль­турою.

В очередной том собрания трудов А. А. Потебни (1835—1891) включены его классические исследования, посвященные славянскому фольклору, верованиям и обрядам, в частности, книга «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий», которая не переиздавалась с 1865 г. Рассматривая в тесной связи язык и народную поэзию, А. А. Потебня описывает основополагающие концепты славянской ментальности и языковой картины мира, исследует традиционные представления о доле (судьбе), о мировом древе, о переправе в иной мир и др. Книга предназначена для филологов, историков и всех, кто интересуется фольклором и народной культурой.

Отечественная методология и история науки это всегда две стороны одной монеты, где на аверсе именитые фамилии с бесчисленными публикациями, рядами идущими книгами, статьями, участием в конференциях - здесь статус признается по принципу "частоты прокрученной по радио песни", с другой стороны это реверс - это ученые, исследователи, действительно живущие своим делом, авторитет которых признается конвенциально небольшим кругом ученых, которые по большей части не фигурируют на аверсе, но помогают всем достойным, выращивая "из тени" себе достойную замену. Именно к такому типу людей относится украинский методолог науки с грузинскими корнями Леонид Антонович Соловей, ученик О.И.Кедровского. На долю украинской методологической школы О.И.Кедровского и его учеников выпало очень много трудностей, связанных с проблемным статусом философии науки в советской системе образования. В попытках приблизиться к концепции единой науки они пытались поддерживать связи со всеми естественнонаучными направлениями - математиками, физиками, кибернетиками, геологами, биологами, в бесчисленных беседах на кухнях провозгласить универсализм восемнадцатого века, собрать "осколки интеллекта" и делать всем вместе общее дело. Вместо идеологии они выбирали науку, если система давила, то при помощи идеологии они все равно провозглашали науку. В научные сети ученичества таких людей как Л.А.Соловей очень трудно было попасть, здесь вопрос не возможно  решить при помощи денег, но если все-таки ты оказался внутри тебе неслыханно повезло, ведь тут главное не диссертация, а общение, твои способности и общечеловеческие качества.
   Работа Л.А.Соловья это классический пример методологического обхода идеологической системы - провозгласить цели партии, далее формально запутать идеологов и где-то за серединой книги на страницах пятнадцати изложить то, что действительно ты хочешь сказать. По другому просто было невозможно, иначе объявят позитивистом, а это в советской системе чревато должностями, зарплатой, и конечно как всегда, находятся люди которые в самый нужный момент "помогут тебе" в этом. В книге исследуется проблема поиска идеалов теоретического знания на основе философского анализа развития математики, логики, кибернетики, условно объединяемых термином ,дедуктивные науки". Иерархия конкретно-исторических идеалов теоретического познания рассматривается как эволюция ,,рассудка" в процессе развивающегося взаимодействия с „разумом". Затрагивается ряд нерешенных проблем: концепция единой науки, соотношение рассудочных и разумных форм мышления в получении нового знания и др.

Письменник, поет, драматург, публіцист і науковець Іван Франко не був професійним філософом, спеціально і тільки філософією він не займався, не був професором філософії вищого навчального закладу, але його філософські твори, які, зрештою, мають науково-просвітницьку спрямованість, дуже яскраво відображають українську філософську парадигму, у якій досить легко поєднується «голова» і «серце», розум і почуття, постійне невдоволення наявним, постійні сумніви, питання, пошук, розум і віра. Щільний зв’язок філософії з літературною діяльністю, достатньо своєрідне уявлення і пропагування ідей філософського раціоналізму, світоглядні орієнтири на філософський матеріалізм, критичний реалізм, просвітительський гуманізм — всі це окремі ланки філософських поглядів Івана Франко вдалося зібрати у 45-ому томі філософських праць письменника, який став складовою частиною 50 томного зібрання його творів.

Дослідження, яке продовжує та розвиває монографію Н. Яковенко — «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст> (1993), присвячено аналізові різних аспектів історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст. З антропологічної перспективи авторка реконструює внутрішню та суб'єктивну історію ранньомодерного українського шляхтича (меншою мірою — козака), форми його самоусвідомлення, погляди на довколишній світ, стереотипи уявлень і спроби творити на їхній підставі квазіідеологію. Одинадцять статей, уміщених у чотирьох розділах книжки («Територія уявлень і стереотипів», «Війни реальні / війни в уяві», «Від уявлених вартостей до ідей», «Довге життя ідей та стереотипів»), написано протягом останнього десятиліття і спеціально для цього видання суттєво змодифіковано, розширено й доповнено новою бібліографічною інформацією.

В монографии исследуются логико-методологические аспекты проблемы понимания. Анализируются механизмы усвоения результатов научно-теоретического познания системой культуры, культурные предпосылки возникновения и развития теоретических построений. Сделана попытка средствами логики описать критерии, позволяющие отличать правильное понимание утверждений теории от неправильных. Проанализированы формально-логические теории смысла, предлагается ряд формальных подходов, более адекватно связывающих теорию доказательства с теорией понимания. Проблема соотношения доказательства и понимания анализируется, в частности, на материале физических теорий; рассматриваются особенности понимания в гуманитарных науках.
В книге критически анализируются современные идеалистические концепции понимания (философская герменевтика, постпозитивизм и др.). Для научных работников, преподавателей и студентов вузов.

Протягом усієї історії український народ не мав іншої інституції, яка 6 справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури, ніж Києво-Могилянська академія. Впродовж віків вона була виразником і носієм традиційних рис духовності українського народу, могутнім чинником формування його самосвідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру і національну свободу. Для українців вона завжди буде національною святинею, не меншою, ніж Падуя чи Болонья для італійців, Оксфорд — для англійців, Сорбонна — для французів, Карловий університет — для чехів, Ягеллонський — для поляків. Саме завдяки Києво-Могилянській Академії українське Відродження набуло рис захисту вітчизняних духовних здобутків: мови, традицій, звичаїв, віри, шлях до якого простягся через освіту — відкриття шкіл і друкарень, підготовку вчителів, підтримку письменників, поширення знань, зміцнення авторитету Православної церкви, її реформування.

Иван Вишенский — крупнейший украинский писатель конца XVI—начала XVII в. Философское мировосприятие «Иоанна инока з Вишнc», как он сам себя называл, основывалось на текстах Святого Письма, произведениях И. Дамаскина, Гр. Нисского, Гр. Назианзина, Василия Большого, Ефрема Сирина, Иоанна Златоуста, Псевдо-Дионисия Ареопагита и других представителей восточной патристики. Отношение И. Вишенского к античному греко-римскому наследию предопределялось традицией отцов церкви, которые разделяли философию на "внутреннюю" (нашу) и "внешнюю" (светскую), главным образом языческую философию. Вишенский признавал "внутреннюю", "священную" философию, которая учит о Боге, его правде, вечном блаженстве и несет добро, справедливость, облагораживает человека. Вместе с тем он критически воспринимал светскую, "внешнюю" философию, считал, что она может быть полезной, а может и приводить к злу. По его мнению, духовной основой бытия человека должен быть мудрость Божья — София. Он отбрасывал философские учения Платона и Аристотеля, античных и более поздних философов, поучение восточных и западных церковных деятелей. И хотя признавал лишь православную патристику, но поскольку все христианские авторы использовали греко-римское философское наследие, фактически был вынужден воспринимать идеи "языческой философии" в совокупности с восточнохристианскими верованиями.